Пошук

На власному досвіді. Як це — будувати стосунки з людиною з біполярним розладом та зазнати невдачі

07 Серпень 2020

Авторка: Леся Любченко
Ілюстраторка: Іра Лисенко

На власному досвіді. Як це — будувати стосунки з людиною з біполярним розладом та зазнати невдачі | ARC.UA

Часом зрозуміти потреби людей з психічними розладами може бути непросто. Ви можете не знати, як підтримати свого партнера чи партнерку і водночас піклуватися про себе, аби не вигоріти емоційно. 

Сьогодні «Психея» поділиться з вами історією своєї читачки. Дівчина два роки зустрічалася з хлопцем, якому було діагностовано біполярний розлад. Ця історія — приклад того, якими можуть бути стосунки, якщо не мати належного лікування і не знати, як допомогти. 

Варто відзначити, як неупереджено та спокійно дівчина сприйняла звістку про психічний розлад свого партнера та як намагалася підтримати його. Навіть попри те, що не володіла всіма необхідними інструментами для того. З повагою до всіх причетних та на прохання героїні — імена та назви міст в тексті змінено. 

А проаналізувати усі події та небезпечні маркери в цих стосунках «Психеї» допомагала психотерапевтка Катерина Данилевська.

Від редакції. Психічний розлад може додавати нових перешкод у життя та побут. Це пов’язано з тим, що симптоми розладів можуть проявлятися у найрізноманітніші способи — труднощах концентрації, депресивних станах, сильній тривожності, слухових або візуальних галюцинаціях, самопошкодженні тощо.

Проте стан психічного здоров’я не повинен бути перешкодою для здорових стосунків. На сьогодні психічні розлади добре піддаються терапії, і більшість пацієнтів можуть вести повне життя та будувати стосунки. Так, це вимагає часу і зусиль, але це — здійсненно. 

Знайомство і початок стосунків

Із запальним і балакучим Андрієм Ліза познайомилася на спільному заході. Вони працювали в одній сфері й були колегами.

«Ми кілька разів перетиналися. Я зробила перший крок — знайшла його у фейсбуку, почала писати. Він відповідав, але з великими перервами. Він то з’являвся і ми переписувалися, то зовсім зникав на кілька тижнів».

Після одного з таких зникнень Андрій написав, що його життя — дуже skomplikowane (з польської «складне» — прим. ред.), і він не хоче втягувати в це Лізу. Проте вони продовжили час від часу спілкуватися. 

Хлопець на кілька місяців зник, а потім першим написав і покликав на побачення. Перше враження від глибокого спілкування віч-на-віч — Андрій дуже песимістично налаштована людина. Але Ліза пояснила це поганим настроєм чи невдачею на роботі. 

«Ми почали частіше зустрічатися. Був кінець літа, ми багато гуляли вечорами, розмовляли. Він підкупив мене тим, що говорив про серйозні, глибокі речі. 

Дуже багато розповідав про себе такого, чого зазвичай на перших побаченнях не розповідають — відкрито, дуже відверто, про щось дуже особисте». 

Дівчина одразу попередила, що хоче серйозних стосунків, які матимуть розвиток і приведуть до чогось стабільного. Андрій погодився. 

Зізнання

Ще під час перших побачень Андрій поділився тим, що має психічний розлад. На той момент йому діагностували депресію. Ліза згадує, що хлопець дуже переживав і не знав, як краще про це повідомити.

«Він як хрест з душі зняв, а я нібито маю вирішити: чи згодна з цим і можу продовжувати стосунки, чи не зможу прийняти його розлад і на цьому все закінчиться». 

До того ж, дівчина зізнається: тоді не настільки добре усвідомлювала, що таке психічний розлад і як він може проявлятися. Стосунки продовжилися. 

Від психотерапевтки. Повідомлення діагнозу партнерові не завжди стосується перекладання відповідальності. Це також може бути спробою її делегувати. На етапі повідомлення діагнозу йдеться радше про те, чи «хотіла б ти взяти відповідальність, хоча б якоюсь мірою, за мій діагноз на майбутнє?» Сама ж дівчина могла відчувати це як перекладання на неї відповідальності. Особливо якщо ситуація повідомлення діагнозу активувала величезне почуття провини. 

Андрій розповідав, що перші симптоми виникли ще в студентські роки. Хлопець звертався до багатьох лікарів, але не хотів, щоб його офіційно ставили на облік медичного закладу. Тому уникав офіційної постановки діагнозу. Півроку відвідував психотерапевта, але припинив через фінансові труднощі.

Від редакції. Сьогодні не існує психіатричного обліку в «радянському» розумінні. Дані про наявність психіатричного розладу вносять до медичної картки пацієнта, і вони є конфіденційними, як і будь-яка інформація про стан здоров'я.

Хлопець багато часу присвячував самоосвіті, знав про фізіологію розладу та процеси, які відбуваються в мозку. Він сам це вивчав або запитував у лікарів, до яких звертався. 

Проте переважно він шукав відповіді на форумах, де спілкувався з людьми з подібними розладами. І, базуючись на цих розмовах, сам призначав собі лікування. З розповідей Андрія Ліза зрозуміла, що так живуть сотні людей — учасників таких форумів. 

«Потім ішов до професора психіатрії, платив йому гроші. Той виписував рецепт, який (Андрій — прим.ред.) сам собі призначив. Мовляв, “він не може сказати нічого конкретного, я до нього приходжу, кажу про це і це, він мені встановлює дози — максимум і мінімум, виписує рецепт”. Професор отримував за це подяку в конверті».

Від редакції. Хабарництво — неприпустиме явище в правовому суспільстві. Лікар не може виписати рецепт пацієнтові, який не пройшов належного медичного огляду, лише на прохання самого пацієнта.

Андрій самостійно замовляв медикаменти — частину в Україні, частину за кордоном. І  самостійно вирішував, коли він вживає ліки, а коли — припиняє. Це відображалося на поведінці хлопця, додає Ліза.

Від психотерапевтки. Для деяких людей рівень самоосвіти може корелювати з відчуттям своєї спроможності прийняти рішення. Зокрема, щодо подальших дій, стратегії лікування та їхньої реалізації. Це підвищує рівень недовіри до медпрацівників і несе значні ризики для фізичного та психічного здоров’я, а також багато необґрунтованих матеріальних витрат. 

Самоосвіта важлива, якщо людина вивчає медичну інформацію, шукає сучасні англомовні джерела, читає історії життя інших людей з таким розладом, аби надалі на прийомі фахівця краще розуміти, про що йдеться та прояснити для себе питання, що турбують. Загалом, самоосвіта потрібна і для того, аби обрати фахівця, якому людина зможе довіряти. 

Перефразовуючи відомий вислів, складність і небезпека самолікування криється в деталях. Згадаймо запуск «Аполлон-13». У цей проєкт інвестували величезні людські і матеріальні ресурси, а проблему спричинило «маленьке» кільце тефлонової ізоляції. І через таку «дрібницю» стався вибух в службовому модулі, що призвів до витоку кисню.

Самоосвіта, навіть бездоганна, — це як основа такого космічного корабля. А лікар, якому ви довіряєте, буде уважним до деталей і внесе доречні корективи. Або пояснить чому стратегія самолікування не спрацює чи викличе небажані наслідки. 

Прояви розладу

Пізніше, коли Андрій уже був певний час у стосунках з Лізою, йому діагностували біполярний афективний розлад. Це стан психічного здоров’я, який спричиняє надзвичайні зміни в настрої та рівні енергії людини. 

Поруч з періодами стабільного настрою у людини з БАР виникають періоди надзвичайно підвищеного або дратівливого настрою — маніакальні чи гіпоманіакальні епізоди (або ж фази), а також депресивні епізоди.  

Від психотерапевтки. Лікування біполярного розладу потребує індивідуальних підходу і тривалості, які обумовлені особливостями роботи мозку і гормональної системи. Переривання лікування чи його недостатня тривалість може призвести до загострення розладу чи негативних побічних ефектів. 

Хлопець приховував свій діагноз. Він дуже боявся навішування ярликів, боявся, що його звільнять з роботи, що вважатимуть «ненормальним». Про діагноз не знав ніхто, крім дівчат, з якими він мав стосунки. Не знала про нього й мама хлопця, взаємини з якою були дуже складними. 

«У телефонних розмовах з мамою вдавав, наче все добре, навіть у депресивній фазі. А вона навіть не здогадувалася, що з ним щось відбувається. І оскільки він нікому про це не розповідав, я теж нікому не розповідала. Нікому не пожалієшся, навіть подругам. Я казала, що переживаю за нього. Але справжньої причини ні з ким не обговорювала». 

Від психотерапевтки. Дискримінація — це наслідок стигми. У народі це називають «повісити ярлик». У цьому випадку самостигма могла бути пов’язана з особистісними проявами. Наприклад, людина все життя мала щодо себе образ успішної і здорової. А конфронтація з реальністю може бути надто болючою для самооцінки людини. Тобто поки вона не отримала діагноз офіційно, їй не потрібно приймати, усвідомлювати факт свого розладу і вчитися жити з ним, будувати інший образ себе та конструювати нову самоцінність.

Під час гіпоманіакальної фази Андрій мав дуже високий сексуальний потяг. Чи не кожна їхня зустріч закінчувалася сексом. 

«Секс здавався взагалі недоречним особливо останні півроку, коли ми багато сварилися, вирішували стосунки і я мільйон разів намагалася піти, а він маніпулював хворобою. Вже взагалі не хотілося, але все одно секс був». 

Депресивна фаза проявлялася зникненнями хлопця і починалася тоді, коли він припиняв вживати ліки. Андрій міг протягом тижня-двох не брати слухавку і не виходити на контакт. Спочатку дівчина не могла зрозуміти, чи це він образився, чи з ним щось сталося, чи він захворів, чи просто зайнятий. Але далі, каже, прийняла це і аби менше думати про нього, поринала в роботу з головою.

Більше читайте у нашому випуску: «Між двох полюсів. Що таке біполярний розлад і як його лікувати» 

В Андрія на роботі були досить гнучкі умови. У «хороші» дні він намагався дотримуватися розпорядку дня, приходив на роботу на 11 ранку. Але в періоди, коли він припиняв вживати препарати, у нього починалися проблеми зі сном — хлопець або зовсім не спав, або спав по кілька годин, або засинав під ранок і спав до півдня. 

Тоді робочий день зсувався, й Андрій міг бути на роботі до 22 години. Ліза каже, що так для нього було краще, бо він не бачився з колегами. Уникав спілкування, зайвих очей, щоб ніхто не звертав уваги на його стан. 

«Були періоди, коли йому здавалося, що все так круто, швидко робиться, статті пишуться на раз, і він найрозумніший в інституті. А були випадки, коли він ходив на роботу для того, щоб вісім годин клацати котиків на моніторі, тому що інше не виходило. Виникали проблеми, він не вкладався в дедлайни. Дедлайни — тобто чіткі часові рамки — давалися йому дуже складно». 

Ліза не знає, чи це є ознаками розладу напевне, але в Андрія часом проявлялися й нав’язливі стани. Коли він останній виходив з офісу, то мав провести цілу процедуру, яку він повторював кілька разів: вимкнув комп’ютер, принтер, лампу, перевірив, чи вимкнуто в колеги комп’ютер, перевірив, чи вимкнув обігрівач, потім — чайник, потім вимкнув світло в кабінеті, потім закрив кабінет. 

«Це могло повторюватися в такому порядку кілька разів, щоб він був спокійний і впевнений у тому, що все нормально. І таке ж відбувалося, коли він виходив з дому. Але це, насправді, не та проблема, що викликає особливе занепокоєння. Просто приймаєш, що так є».

Ліза розповідає, що він дуже вагався і не міг приймати рішення. Пояснює: йдеться не про те, що людина боїться відповідальності, а просто не може вибрати. Піти сьогодні в кіно чи в театр, з’їсти піцу чи замовити суші, яку футболку сьогодні одягнути? 

Через складність прийняти рішення Ліза з Андрієм жодного разу не їздили разом на відпочинок. Проте був виняток, каже дівчина. Вона поїхала до Харкова та мала вперше в житті виступати на міжнародній конференції. Андрій вирішив зробити їй сюрприз і приїхати до неї. 

«Усю дорогу, поки він шість годин їхав блаблакаром, він постійно писав і дзвонив. На кожному перехресті, на кожній заправці, на кожній зупинці в туалет чи по каву він збирався повернутися назад і мільйон разів перепитував мене: “Їхати чи повертатися? Я зараз знайду машину й повернуся назад”. Це був пекельний досвід».

Не реагувати на дзвінки Ліза не могла. Андрій дуже переживав, коли дівчина не брала слухавку. Вона постійно відповідала на дзвінки, адже вважала, що це полегшить його тривожність. 

Від психотерапевтки. Часом симптом розладу «загострює» рису особистості. Наприклад, якщо людині загалом було важко приймати рішення, то із загостренням розладу цей прояв набуває химерних масштабів. Щоб зрозуміти, як це відбувається в житті героя, варто знати про нього більше, особливо про період його життя до початку розладу.

Спроби допомогти

Ліза відчувала, що Андрій піклується про неї. Він приїжджав до дівчини на роботу, коли вона працювала понаднормово, і привозив щось повечеряти, допомагав з переїздом, міг помити посуд у неї вдома. 

Зі свого боку дівчина не відчувала, що її допомога Андрію в скрутні часи була обов’язком. Вона любила цю людину, і була готова її підтримати та вислухати. Проте зізнається — часом то було складно:

«Ми ночували разом в періоди, коли йому було погано. Це означало, що він не спить всю ніч, і я не сплю також. Далі він засинає і хоч до обіду поспить, а мені треба йти на роботу. Мені дуже шкода його, я бачу, що йому реально погано, він не може спати, його “криє”, він плаче». 

Дівчина прочитала багато про розлад, намагалася розібратися, що це і як впливає на загальний стан організму, але зрозумілих відповідей на свої питання не знаходила. Більшість інформації, яку знала Ліза, була зі слів Андрія. 

«Він завжди говорив, що для нього важливо. Йому важливо, щоб я була поряд, і слухала, як він бурчить». 

Дівчина почувалася виснаженою. Особливого пригнічення їй додавала зацикленість Андрія на розладі. 

«У нього прямо життя закінчується на цьому. Я радію, бо вранці випила лате, придбала гарні шкарпетки — з пінгвінами. А він цього не розуміє — не вміє радіти дрібничкам. Йому треба одужати і аж тоді все буде класно».

Проблеми в стосунках

Спільного побуту пара не мала, адже мешкали вони окремо. Проживання разом мало стати наступним етапом стосунків. Проте Ліза каже: часом Андрій піднімав цю тему з посилом, що коли вони почнуть жити разом, він стане від неї залежний більше, ніж зараз. А в якийсь момент — ймовірно взагалі не зможе працювати та заробляти. І тоді Ліза повинна буде утримувати їх.

Під час перших зустрічей Андрій розповідав, що мріє про сім’ю і хоче дітей. Але на це бажання накладалися його дитячі образи і травма — розлучення батьків. І для хлопця це був єдиноможливий приклад розвитку будь-яких стосунків. Навіть попри те, що він хотів створити сім’ю. 

На додачу до переконань Андрія про невідворотність розлучення, була ще одна перепона. Лізі було складно щось спланувати, навіть щодо найближчого майбутнього. Не можна було розраховувати, що те, про що вони домовлялися і разом цього хотіли, дійсно відбудеться.

Попри спільні плани, Андрій міг раптово зникнути і не з’явитися. Будь-які великі зустрічі були для нього приводом закритися від світу, адже він не любив «красиві дати». Ліза згадує святкування свого дня народження та Нового року: 

«Купила квитки в театр. Сьома вечора, початок вистави, я чекаю його під театром. І, насправді, не знаю, прийде він чи ні. Тому що в нього вимкнено телефон з самого ранку. У мій день народження. Він знає, що я його чекаю, він знає про наші плани. І я чекаю під театром і думаю, прийде він чи ні, мені йти самій чи що робити?   

Або домовляємося разом святкувати Новий рік. І знову вимкнений телефон, і його немає. Я залишаюся на зйомній квартирі в Новий рік. У такому випадку я краще б провела його з батьками вдома, але ж він пообіцяв. І знову зник».

Завершення стосунків

Кілька разів Ліза починала розмову про те, аби розійтися. Зокрема через те, що вони хотіли різного і не могли домовитися. Але в такі моменти, запевняє дівчина, Андрій маніпулював.

«Кожен раз було “у мене проблеми на роботі, мене, мабуть, звільнять, я такий бідний-нещасний, це все моя хвороба”. Ок, давай спробуємо ще. Вдруге — “мама захворіла, мені погано”. І так щоразу.

Я подумала, що, мабуть, людина маніпулює своїм станом, бо все в наших стосунках і житті вертілося тільки навколо того, що він хворий. Він хворий, отже, я маю про нього піклуватися, фінансово забезпечувати сім’ю. Ну, я працюю, я можу, але дай мені поспати».   

Від психотерапевтки. Це можна назвати вторинною вигодою від розладу — тобто коли людина в хворому стані має те, на що не могла б розраховувати, якби була здоровою. Від партнерів це потребує розуміння, відслідковування і пильного дотримання меж, навіть якщо це супроводжується почуттям сорому чи провини. 

А далі Ліза сказала Андрієві, що не хоче з ним спілкуватися і бачитися. Він на кілька днів замовк, але потім ще довго писав і дзвонив. Дівчина заблокувала його номери, але він продовжував її переслідувати. Аж поки дівчина не повідомила, що має нові стосунки.

«Він говорить: “Я тобі відкрився, про все розповів, був з тобою щирий, казав тобі тільки правду, попереджав про свій стан, і ти з цим погодилася”. І каже, що я негарно вчинила, адже вибрала себе, а не його.

Насправді, я не знаю, правильно чи неправильно поводилася. Не знаю, допомагала я йому чи ні, було йому гірше чи краще зі мною. Але в якийсь момент я зрозуміла, що плачу щодня, що постійно пригнічена».

Від психотерапевтки. Якщо партнер звинувачує вас у розірванні стосунків, варто шукати підтримку серед своїх друзів і близьких. Такі закиди важко проживати. Тому людині потрібні додаткові ресурси для розуміння та прояснення своїх меж, цілей, самопочуття і прагнень. 

Ліза каже: коли Андрій зізнався у своєму діагнозі, то висловлював сподівання, що вона «перетягне його на світлий бік» і, насправді, цього зробити не вдалося. Дівчина не цікавиться тим, як склалося подальше життя Андрія. 

Вона зрозуміла, що не зможе підтримувати ці стосунки. Зокрема тому, що Ліза не відчувала межі між тим, коли щиро намагається допомогти і коли це перетворюється на самопожертву. Ліза каже, що завжди вважала себе сильною людиною, була впевнена в тому, що зможе багато чого витримати. Але в той час відчувала себе геть безпорадною, не мала розради. І розірвати стосунки — єдине рішення, яке називає хорошим. 

«Останні півроку — то вже були не стосунки. Я не хотіла їх, але він не відпускав. І мені здається, він би й не відпустив, якби я його всюди не заблокувала. Але мене й досі турбує: це був прояв чого — його самого чи розладу?»  

Від психотерапевтки. Прослідковування меж характеру та власне розладу часом є необхідним, аби зрозуміти, на що можна розраховувати після покращення психічного стану людини. Саме в період ремісії вдається побудувати надійні близькі стосунки. 

Часом це може бути хапанням за соломинку, коли людина вже виснажена в таких стосунках, перебуває на межі саморуйнації і паралельно намагається реабілітувати чи зберегти стосунки. 

Тримати все в собі — недобре в будь-яких стосунках. І залучення друзів, психотерапевтів, підтримка і розуміння близьких є як ніколи важливим за таких умов. 

Допомоги потребує не тільки людина з психічним розладом, а й також її близькі і рідні. Вони теж мають проходити психотерапію. Наприклад, це дасть змогу парі зрозуміти, як себе поводити, як разом будувати майбутнє. Ліза зазначає, що їй особисто не завадила б підтримувальна психотерапія. 

Більше читайте у нашому випуску: «Чесність та підтримка. Як будувати стосунки, якщо в одного з партнерів психічний розлад» 

При належному лікуванні будувати стосунки з людиною, яка має психічний розлад можна так само, як і з людиною, яка не має психічного розладу. Проте підтримка не має обмежуватися лише пошуком інформації — її мають супроводжувати ще й реальні дії.

Це нормально — визнати, що «ми не справляємося» і звернутися до фахівця. Важливо працювати над своїми стосунками так, неначе психічний розлад не є їхньою визначальною рисою. І пам’ятайте — турбота про себе є не егоїзмом, а необхідністю.

Вгору

Читати більше: