Пошук

Під виглядом лікування. Як психіатрія в СРСР стала каральним інструментом

25 Червень 2020

Авторки: Валерія Діденко, Юта Коргун, Леся Любченко
Ілюстраторка: Іра Лисенко

Під виглядом лікування. Як психіатрія в СРСР стала каральним інструментом | ARC.UA

Ставлення до людей, які мають психічні розлади, сильно варіюється залежно від конкретного історичного періоду. Почнемо здалека. За часів Середньовіччя згідно з рішенням усієї громади їх оголошували «божевільними» — тобто «вільними людьми по волі божій, вільними перед богом і від бога». Їх вважали провідниками вищої мудрості та часто намагалися задобрити. Проте інституційно доля цих людей була регламентована. 

Наприклад, в «Уставі» князя Володимира (Х ст.) йшлося про відкриття в містах спеціальних будинків і лікарень для людей, які в сучасному розумінні мали ментальні проблеми. Утримувати такі притулки, а також здійснювати лікування та догляд згідно з певними правилами, мали монастирі.

Практика утримання хворих у спеціальних закладах збереглася і надалі. Протягом XIV-XVI століть і за часів козаччини в Україні активно створювали так звані братські шпиталі та лікарні для людей з психічними та поведінковими розладами.

Соціальне відчуження та стигматизація з’являється в добу Просвітництва, коли образ хворого став асоціюватися з маргінесом людського — тобто «особою на межі розуму і його відсутності» або ж «живим свідченням смерті розуму». Зокрема, уже з 1669 року закон регламентував примусову шпиталізацію так званих неспокійних хворих. 

З розвитком психіатрії як окремої медичної галузі (ХІХ ст.) психічні розлади десакралізуються і стають предметом дослідження. У психіатричних лікарнях методи, які нагадували радше тортури, аніж терапевтичні заходи, поступилися більш м’яким практикам — наприклад, застосуванню гальмівної сорочки замість ланцюгів. Людей з ментальними проблемами почали розглядати як хворих, і вони отримували таке ж право на лікування, як й інші категорії хворих, а застосування насильства щодо них визначалося неприпустимим.

Попри впровадження реформ, через фінансові обмеження, велику кількість пацієнтів та неефективність лікування державні психіатричні лікарні перетворилися на установи закритого типу, де часом і не йшлося про гуманізацію. Більше уваги почали звертати на охорону та ізоляцію пацієнтів і нагляд за ними. 

Тому стереотипи щодо людей з психічними розладами як непередбачуваних, жахливих, буйних, небезпечних, жебраків, злочинців — тобто джерела загрози для стабільного існування соціуму — вкорінилися в суспільній свідомості дуже міцно. Попри досягнення психіатрії та посилення гуманістичних тенденцій, психічний розлад був маргіналізований. 

Звести до мінімуму контакти з людьми з ментальними проблемами та ізолювати їх означало уникнути емоційного перенасичення, дотриматися норм пристойності і не заплямувати репутацію сумнівними зв’язками. Цей страх і буде важливою точкою у функціонуванні каральної психіатрії — перетворити людину на «суспільне сміття» та «знешкодити» її. 

І хоча термін «каральна психіатрія» з’явився аж 1979 року, уже в середині ХХ століття офіційна психіатрія переживає не найкращі часи. 

До 1950-х років у психіатрів не було ефективних, науково обгрунтованих засобів лікування важких психічних розладів. В арсеналі були такі далекі від гуманності методи, як зв’язування, електрошок, інсулінокоматозна терапія і лоботомія. Людей з психозами не лікували тому, що шанси одужати при такій терапії були мінімальні — їх просто ізолювали від «нормотипового» суспільства, часто на все життя.

На той час будь-яке відхилення від загальноприйнятого вважали проявом або дурної волі, або неповноцінності. І так було в більшості галузей: від медицини, яка жорстоко ізолювала невиліковних хворих, до освіти з її системою фізичних покарань. Проте проблема в тому, що психіатрія відмовилася від репресивних практик значно пізніше.

У 1960-х роках лікування навіть у розвинутих країнах все ще було примусовим, а ізольованість установ тільки сприяла зловживанням репресивними практиками. Коли пацієнт потрапляв туди, його позбавляли всіх прав та не сприймали всерйоз скарги. 

Американський соціолог Ервінг Ґофман 1961 року видав книгу «Asylums» («Психіатричні заклади»), яка спричинила бурхливу реакцію сучасників. Видаючи себе за  асистента фізіотерапевта, він продерся до психіатричної клініки у Вашингтоні та спостерігав за її внутрішнім життям. Побачене змусило його провести прямі паралелі між психіатричними лікарнями, тюрмами, концтаборами, казармами, сирітськими притулками і цілим рядом інших «тотальних інститутів».

Ґофман не мав на меті з’ясувати, наскільки обґрунтованими були діагнози пацієнтів психіатричних лікарень. Він звернув увагу на те, що багато хто потрапив в лікарню через конфлікт з оточенням, та припустив, що пацієнти психіатричних лікарень опинилися у таких умовах не через те, що мають розлад чи потребують лікування. 

Приблизно тоді ж, коли Ґофман писав і видавав свою книгу, на початку 1960-х років у Радянському Союзі професор Андрій Снєжнєвський винайшов концепцію так званої млявої шизофренії, і психіатрія стала потужним інструментом репресій в СРСР

Що таке каральна психіатрія та до чого тут СРСР

Інакодумці в СРСР зазнавали політичних репресій. Це могло бути позбавлення волі, переміщення груп населення з традиційних місць проживання, направлення на заслання, вислання і на спецпоселення, позбавлення або обмеження прав і свобод осіб, які визнавалися соціально небезпечними для держави. Окремим видом репресій було визнання людини неосудною та примусове лікування у психіатричному закладі. 

Використання психіатрії в політичних цілях в СРСР — практика боротьби радянської влади з дисидентами і правозахисниками, яка полягала в зловживанні психіатричним діагнозом, лікуванням і утриманням в ізоляції. На відміну від тюремного ув’язнення, термін госпіталізації майже ніколи не був визначений завчасно. Людину можна було утримувати в психіатричній лікарні до тих пір, поки вона не переставала бути загрозою чинній владі.

Термін «каральна психіатрія» належить Олександру Подрабінеку, радянському дисиденту та правозахиснику. 

«Каральна медицина — знаряддя боротьби з інакодумцями, яких неможливо репресувати в законний спосіб за те, що вони думають по-іншому, не так, як визначено», — писав Подрабінек у своїй книзі «Каральна медицина», яка вийшла друком 1979 року.

Методи каральної психіатрії включають у себе такі прийоми:

1. Встановлення помилкового діагнозу;

2. Примусова госпіталізація в психіатричну лікарню людей, котрі не мають потреби в такому лікуванні;

3. Ізоляція та фактичне використання клініки як в’язниці;

4. Примусовий прийом сильних психотропних препаратів з тривалими та важкими побічними ефектами; сильнодіючих психотропних препаратів з важкою побічною дією;

5. Застосування болісних медичних процедур, які фізично пошкоджували мозок або тіло загалом.

Якщо після такого «лікування» людина не ламалася як особистість, то мала великі проблеми зі здоров’ям, і в подальшому їй було «не до бунтарства».

Жертвами цих репресій ставали вчені, письменники, дисиденти, активісти-правозахисники, представники національних рухів, громадяни, які прагнули емігрувати, релігійні інакодумці, учасники неофіційних груп, які намагалися відстоювати свої трудові права або виступали проти радянської системи.

Активне запроторення дисидентів в психіатричні лікарні в СРСР почалося наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років. Однак випадки політичних зловживань в психіатрії були відомі й раніше. 

Протягом перших років існування радянської держави було кілька поодиноких спроб використовувати психіатрію в політичних цілях. Постановка помилкового діагнозу здавалася найпростішою можливістю нейтралізувати політичного противника.

Першим таким прикладом стала історія Марії Спірідонової, лідерки партії лівих соціалістів-революціонерів, які спочатку були союзниками більшовиків, проте у березні 1918 року виступили проти укладення Брестського миру. У липні вони підняли збройний заколот, який був придушений більшовиками. Спірідонова була заарештована та ув’язнена в Бутирській в’язниці. 

Після невдалої спроби втечі тодішній голова ВЧК Фелікс Дзержинський вирішує відправити Спірідонову до психіатричної лікарні:

«Потрібно поговорити з Обухом та Семашкою щодо того, аби помістити Спірідонову в психіатричний будинок, але за умови, аби її звідти не викрали і вона не втекла. Варто організувати приховану охорону та спостереження. Санаторій має бути таким, аби з нього було складно втекти і з технічних причин. Коли знайдете такі умови і окреслите конкретний план, повідомте мені».

До більш системного використання психіатрії звернулися з початком масових репресій у 1930-х роках. Для цього Казанську психіатричну лікарню було перепрофільовано на утримання в’язнів, а з січня 1939-го її передали на баланс НКВС. З цього періоду рішення про примусове лікування приймала Спеціальна нарада при НКВС.

Умови перебування в установі були жахливими. Харчування — поганої якості (хоча й краще, ніж у концтаборах). Ув’язнені не мали права без нагляду виходити в коридори, інші кімнати і приміщення лікарні. Порушувалося право на листування: керівництво лікарні, посилаючись на «неосудність» в’язнів, зазвичай не допускало можливості легального «виходу» їхніх листів і заяв далі канцелярії лікарні. 

У випадку смерті тіло ув’язненого не видавали родичам. Їм навіть не дозволяли бути присутніми на похоронах. Мерців ховали у заздалегідь викопаних ямах на околицях таборів, містечок і селищ

Також 1938 року при Інституті психіатрії ім. В.П.Сербського створили спеціальне відділення, де утримувалися заарештовані за підозрою у «контрреволюційній діяльності». Проте сталінський режим застосовував до дисидентів більш жорстокі методи — у цей період випадки застосування каральної психіатрії не такі часті, як розстріли та поміщення до концентраційних таборів. 

Після смерті Сталіна та реабілітації жертв масових репресій застосування каральної психіатрії на певний час згорнули. Сергій Пісарєв, якого примусово відправили на лікування до психіатричної лікарні через лист до Сталіна, в якому він заявляв про фальсифікацію органами МДБ слідчих справ, після свого звільнення 1955 року домігся утворення спеціальної комісії ЦК щодо розслідування репресивних практик у психіатрії. Були виявлені масові зловживання, сотні людей випущені з психлікарень.

Після 1956 року, коли на XX з’їзді КПРС був засуджений культ особи Сталіна і пов’язані з ним масові винищення, у керівництва СРСР виникла необхідність приборкати тих, хто почав відкрито виступати проти зловживань влади та відсутності в країні демократичних інститутів. Відкрита «залізна завіса» постійно живила хвилю антирадянських висловлювань та виступів. Водночас потрібно було показати світові, що повернення до сталінських методів не буде.

Протягом 1960-х років психіатрія стала одним з головних інструментів репресій. 

Так, у тоталітарної радянської владної структури з’явилася потреба у тихій позасудовій розправі над інакодумцями. Для цього пасувала каральна психіатрія. Зокрема, Микиті Хрущову приписують знаменитий вислів: «Проти соціалізму може виступати лише ненормальний».

Каральна психіатрія фактично стала своєрідною новою ідеологічною лінією. Лиш потрібно було довести, що виступати проти комуністичного режиму може лише психічнохворий. У цей період поступово починає формуватися нормативна база. 1960 року прийняли нові кримінальні кодекси союзних республік. Зокрема, стаття 13 КК УРСР дозволяла відправляти засуджених на примусове лікування   

1961 року вступила в дію «Інструкція з невідкладної госпіталізації суспільно небезпечних психічнохворих», затверджена наказом МОЗ (від 10 жовтня 1961 року 04-14/32). Вона фактично легітимізувала позасудове позбавлення волі і насильство над здоров’ям людей через свавілля влади і застосовувалася в тих випадках, коли будь-які законні підстави для арешту були відсутні або ж коли влада прагнула уникнути судового процесу, який міг би привернути увагу громадськості. Надалі ця інструкція перевидавалася для внутрішнього користування з незначними змінами (видання 1971 року тут).

Згідно з інструкцією, будь-яка людина, у якої підозрювали психічні розлади, могла бути госпіталізована до психіатричної лікарні із залученням міліції без повідомлення про це родичів. Протягом доби комісія з трьох лікарів мала вирішити питання утримання в лікарні пацієнта. Госпіталізованих могли утримувати скільки завгодно.

Поступово формується і «науково»-методологічне обґрунтування. З методички професора Тімофєєва: 

«Інакомислення може бути зумовлене хворобою мозку, коли патологічний процес розвивається дуже повільно, м’яко, а інші ознаки патології певний час… залишаються непомітними». 

Силовики запропонували розширити кількість психіатричних лікарень, передати їх під контроль спеціального управління МВС, а також вирішити питання про госпіталізацію до 15 жовтня 1967 року «психічно небезпечних громадян, які допускають небезпечні прояви проти влади».

Голова КДБ Юрій Андропов 1969 року подав до Політбюро ЦК КПРС проект плану розширення мережі психіатричних лікарень. За п’ять років кількість ліжко-місць зросла від 222 600 1962 року до 390 000 — 1974 року. Контроль над психіатричними лікарнями мали МВС СРСР та П’яте управління КДБ СРСР.

1970-ті — 1980-ті роки стали періодом найбільш активного застосування каральної психіатрії в СРСР. За десять років кількість ув’язнених у спецлікарнях зросла у 2,5 рази. Наприклад, 1986 року лише у шести найбільших лікарнях МВС перебувало 5329 осіб.

Однак у 80-х роках прогримів ряд світових скандалів. Міжнародна громадськість була занепокоєна ситуацією щодо психіатрії в СРСР. 9 лютого 1983 року країна вийшла зі Всесвітньої психіатричної асоціації у зв’язку зі звинуваченнями у використанні психіатрії в політичних цілях.

 

«Млява шизофренія». Діагноз чи метафора

Завданням лікарів та медичного персоналу психіатричних лікарень було змінити їхній світогляд та налаштувати на «шлях істинний», який буде вигідний радянській системі. Для того системі необхідно було створити «легальний» спосіб утримання цих людей під контролем. Ув’язнення — надто просто, очевидно й гучно. До того ж, тоді це закріплюватиме у свідомості людей установку, що інакомислення карається законом та прирівнюється до крадіжки, вбивства (це навіть було закріплено законодавчо). 

Символом каральної психіатрії є фейковий діагноз «млява шизофренія», більш відомий як «вялотєкущая шизофренія». Так звана млява або малопрогендієнтна шизофренія — різновид шизофренії, відповідно до якого хвороба слабо прогресує, а симптоми — ледве виражені. Симптоми розділяють на дві групи: продуктивні (обсесивно-фобічні розлади або нав’язливі стани, деперсоналізація, іпохондрія, істерикоподібні стани) та виражені негативні порушення (так звана проста млява шизофренія). Такі симптоми можна легко приписати будь-якій людині, яка активно виступає проти чинної влади.

Так звану мляву шизофренію як концепт ввів академік Андрій Снєжнєвський 1969 року, хоча вперше поняття «латентної шизофренії» вжив Ейген Блейлер 1891-го. Ідея швейцарського психіатра та євгеніста (!) Блейлера полягала в тому, що незначні симптоми шизофренії можуть бути притаманними «реформаторам, філософам, артистам, дегенератам та дивакам».

Пізніше цю ідею оформив та представив під власною назвою «млява шизофренія» Снєжнєвський. На основі теорії Блейлера йому вдалося вибудувати систему, яка пізніше отримає назву «каральна психіатрія». Важливо зауважити, що в міжнародній класифікації хвороб цього діагнозу ніколи не існувало. Як засіб репресій незручних для влади людей, він прижився лише в СРСР та деяких східноєвропейських країнах.

Коли 1966 року СРСР взяв участь в міжнародному дослідженні з питань шизофренії, виявилося, що найчастіше цей діагноз ставили саме в центрі Снєжнєвського в Москві, а 18% пацієнтів зокрема була діагностована так звана млява шизофренія. Всесвітня психіатрична асоціація 1977 року прийняла декларацію, яка засуджувала методи каральної психіатрії та загалом використання психіатрії в політичних цілях в СРСР. 

За 12 років делегація з США прилетіла в Москву, аби дослідити стан хворих, котрих, як переконували правозахисники, необґрунтовано утримували в психіатричній лікарні. Із двадцяти семи пацієнтів жодних симптомів психічних розладів не виявили у чотирнадцяти. Цікаво, що серед симптомів так званої млявої шизофренії у картках пацієнтів було вказано «підвищене відчуття власної гідності». 

Зокрема, від радянської каральної психіатрії постраждали український математик, публіцист та дисидент Леонід Плющ, ізраїльський математик Ілля Ріпс, російська дисидентка та поетеса Наталя Горбаневська, український письменник та дисидент Василь Рубан, російські політичні діячі та дисиденти В’ячеслав Ігрунов і Валерія Новодворська та інші.

Український дисидент Леонід Плющ потрапив до сумнозвісної Дніпровської психіатричної лікарні із суворим наглядом 1972 року. Після арешту за ст. 62 КК УРСР «антирадянська агітація й пропаганда з метою підриву Радянської влади» він відмовився дати свідчення. КДБ оголосило Плюща психічнохворим, проте експерти судово-психіатричного відділу Київської обласної лікарні це заперечили. Тоді справа перейшла до Москви, де так звану мляву шизофренію підтвердив сам Андрій Снєжнєвський. 

За два роки психіатр отримав звання Героя соціалістичної праці, а 1976 року — Держпремію. Леоніда Плюща ж відправили в психіатричну лікарню на вісім місяців «лікуватися» галоперидолом.

 

Методи «лікування» в каральній психіатрії

Лікування психічного розладу, якого не існує, не є лікуванням — це тортури, особливо в радянських психіатричних лікарнях. Після такого «лікування» вимушені пацієнти психіатричних лікарень мусили довго реабілітуватися та проходити ще одне — уже справжнє — лікування.

Леоніда Плюща «лікували» галоперидолом, трифтазином та інсуліном. Нижче ми розглянемо найпоширеніші методи «лікування», які застосовувалися у психічних лікарнях.

Галоперидол

Галоперидол — антипсихотичний препарат та сильний транквілізатор, який пригнічує центральну нервову систему та використовується для усунення симптомів психозів. Найчастіше застосовується у лікуванні шизофренії, делірії, при синдромах відміни алкоголю та опіатів, неврологічних розладах. 

Галоперидол не впливає на стан свідомості, але має багато побічних ефектів. У жінок та людей старших за 45 років галоперидол викликає гострі екстрапірамідні розлади — системні неврологічні порушення руху. Відчуття тривоги, страху, ейфорії, порушення сну, головний біль та галюцинації, епілептичні напади тощо є другими за поширеністю наслідками лікування галоперидолом. Також спостерігаються проблеми з серцево-судинною, дихальною, травною та ендокринною системами. Зокрема, галоперидол як сильний нейролептик зменшує фізичну активність.

Через вичерпний перелік побічних ефектів, рекомендується контрольоване використання галоперидолу для лікування розладів. У США окрім згоди самого пацієнта або його довірених осіб, направлення лікаря та рецепту на ці ліки, потрібно отримати ще й рішення суду, адже речовина є небезпечною та її застосування прирівнюється до тортур. Галоперидол можна замінити рисперидоном, оланзапином, карбамазепином та вальпроатами, що й роблять лікарі, якщо під час курсу лікування галоперидолом спостерігають у пацієнта порушення координації руху тощо.

У радянській психіатрії зловживали використанням галоперидолу. Його сильна антипсихотична та седативна дія, а зокрема такий побічний ефект як втрата контролю над власним тілом, мали би впливати на стійкість волі та поглядів репресованих у психіатричних лікарнях пацієнтів. Саме тому його використовували передусім з метою покарання.

Дисидентка Ольга Іоффе розповідає про свій стан після прийому галоперидолу за цим посиланням, а з архівних розповідей Наталії Горбаневської можна дізнатися таке: 

«Йшлося не про терміни, а про примусове лікування галоперидолом. Лікування ним давно визнали тортурами. У клінічній практиці його використовують для лікування галюцинацій та марень. Ані того, ані того у мене не було. Звісно, якщо не вважати мареннями мої погляди, але ж їх так і не “вилікували”... 

Звичайна схема застосування галоперидола: місяць, потім перерва у зв’язку з тим, що побічним ефектом є хвороба Паркінсона. Мені його давали дев’ять з половиною місяців поспіль, без корекції та перерв. Продовжували курс і в Сербського. Перед виходом з лікарні Печернікова (лікарка — прим. ред.) сказала мені: “Ви ж розумієте, що вам доведеться і надалі приймати галоперидол?”».

Трифлуоперазин (або трифтазин)

Трифтазин — другий після галоперидолу за активністю антипсихотичний препарат, який так само застосовують для лікування шизофренії та інших розладів. Окрім антипсихотичного ефекту, він має стимулювальний та седативний вплив на людину. 

Побічні ефекти від застосування трифтазину майже аналогічні до побічних від галоперидолу. Зокрема, галоперидол та трифтазин можуть бути медикаментозною причиною виникнення каталепсії (або воскоподібної гнучкості). 

Такий симптом рухового розладу проявляється у тому, що людина може довго перебувати в будь-якій позі, в яку її поставити, навіть якщо ця поза дуже незручна. Це виникає через те, що галоперидол та трифтазин блокують дофамін — окрім відчуття задоволення і щастя, той відповідає і за рухову діяльність. 

Інсулінокоматозна терапія (або інсулінотерапія)

Інсулінокоматозна терапія є одним із видів біологічної терапії в психіатрії, який полягає у штучному утворенні гіпоглікемічної коми за допомогою високих доз інсуліну. Вперше ідею лікуватися інсуліном запропонував Манфред Сакель 1933 року: почав із полегшення ефектів синдрому відміни наркотиків та покращення апетиту, а потім — вирішив спробувати лікувати шизофренію. 

За двадцять років британський психіатр Гарольд Борн спростував унікальний вплив інсуліну, а з часом західні країни вилучили інсулінотерапію із протоколів лікування шизофренії. Про це не згадували навіть в підручниках. 

Радянські психіатри ж вирішили, що дослідження неправдиве, а тому продовжували проводити інсулінотерапію в психіатричних лікарнях (а в Росії досі допускається проведення такої терапії, якщо всі інші варіанти лікування були безуспішними). 

Такий курс «лікування» містив 25-30 гіпоглікемічних ком. Шок спричиняв часткову втрату пам’яті, пацієнти могли буквально збожеволіти, у них могли бути судоми, сильне потовиділення, болі тощо. 

«Голодного хворого прив’язували до ліжка і вводили інсулін. Інсулін поглинає в організмі залишки цукру, від чого мозок людини стає перед проблемою смерті. Різні мозкові сигналізації спрацьовують як запобіжники перед настанням наглої смерті, і всю істоту людини роздирає божевільний страх. 

У такі хвилини у людському тілі відкриваються надлюдські сили, і її не можуть утримати, якими б дужими не були санітари. Тому її прив’язують рушниками. Звиваючись у надмогутніх судомах, людина починає кричати, пищати так, ніби по купі зв’язаних мавп почали їздити танком. Крик і писк до того моторошний, підспудний, глибинний, що шкіра терпне на голові. 

Завжди під час введення інсуліну в палаті співав такий космічний хор людського страждання. А ви кажете – пекло. Ось вам пекло! Може, хто з цивілізованих людей бачить кращими муки під інсуліном, сіркою, галоперидолом, трифтазином чи мадетен депо за звичайний розстріл, але я так не вважаю»

— так у своїй книзі «На протилежному боці від добра» розповідає про інсулінокоматозну терапію в Українській психіатричній лікарні із суворим наглядом Василь Рубан, український письменник та дисидент.

Ризик смерті був високий, адже поточна гіпоглікемічна кома могла тривати довше, ніж зазвичай, або могла позапланово статися наступна. Те, що курс інсулінотерапії був тривалий, знижувало ефективність глюкози, яку вводили пацієнту, аби вивести його з коми.

Атропінокоматозна терапія

Атропінокоматозна терапія — один з видів біологічної терапії в психіатрії, який полягає у введенні високих доз центрального М-холіноблокатора атропіна, що викликає кому. Така терапія давно не застосовується у західних країнах, й радянські психіатри також попереджали про її небезпеку. Втім, радянська система використовувала усі доступні для пригнічення розумової та фізичної діяльності методи.

Прибічники цієї терапії були переконані, що вона ефективна у лікуванні шизофренії, депресії, біполярного афективного розладу, обсесивно-компульсивного розладу та галюцинацій. 

Серед побічних ефектів атропінокоматозної терапії, які й були метою «лікування» примусово поміщених у психіатричні лікарні пацієнтів, — яскраве відчуття переживання власної смерті у повній свідомості. Це мало би змінити світогляд та цінності дисидентів.

Під час сеансу атропінокоматозної терапії у пацієнтів спостерігалася втрата пам’яті, дезорієнтація в просторі та часі, галюцинації, порушення ритму серця, гіпертермія та гіпертензія, апное або судоми. Після виходу з коми та впродовж кількох днів пацієнти страждали від спраги, кон’юктивіту, ускладненого сечовипускання, зниження апетиту. Зокрема, варто виділити порушення сну, апатію, ейфорію, гіпоманію або манію та тремор.

Сульфозин

Сульфозин — суспензія сірки в персиковій, оливковій або іншій олії, яку вводили внутрішньом’язово для лікування шизофренії й сифілісу. Його використання заборонили в СРСР 1989 року, а до тих пір це був один із видів тортур для дисидентів. Валентин Мілявський у своїй повісті «Дурдом» розповідає:

«Сульфозин, як і багато чого іншого, створили німці. Якийсь садист розвів сірку на персиковій олії, і нові ліки пішли гуляти білим світом, поки не закріпилися у нас в Союзі. У дурдомі це — ліки номер один. 

Для буйних сульфозин — не лише ліки, а й покарання, оскільки препарат, поміж іншим, викликає неймовірний біль у дупі й настільки сильну лихоманку, що від неї їде дах в різні боки, як під час семибального землетрусу».

Після ін’єкції сульфозину у пацієнта підіймається температура, починаються судоми, конвульсії. Довготривале використання сульфозину може спричинити некроз м’язів. Після того — напівмаревний стан протягом кількох годин. 

У разі сильної потреби лікарі роблять «сульфозиновий хрест» — чотири ін’єкції протягом доби, або ж ін’єкції в обидві сідниці та обидві лопатки. Неймовірний біль та судоми в усьому тілі фізично та морально ламають людину. Зі спогадів російського дисидента В’ячеслава Ігрунова:

«Чи пам’ятаю я препарати, якими мене лікували? Таке не забудеш. Одного разу санітарка побачила, як я машинально торкнувся решіток камер, коли йшов коридором. Вона спитала: “Випробовуєш на міцність?”

Я кивнув. Мені тут же, як пацієнту, який схильний до втечі, призначили сульфозин. Вкололи три “кубики”, і я “вирубився”. Сульфозин виявився ефективним, коли потрібно було зламати волю людини і зробити з неї залякану тварину».

 

Електросудинна терапія (або електрошок)

Електросудинна терапія — метод психіатричного та неврологічного лікування за допомогою пропускання електричного струму через головний мозок. Сьогодні його використовують для лікування важких форм депресії, кататонії, маніакальних синдромів тощо лише у випадку, якщо всі попередні варіанти лікування не спрацювали. 

Один із побічних ефектів такої терапії — високий ризик втрати пам’яті. За тривалого «лікування» та частих сеансів електрошоку (зокрема, по кілька разів на день) людина ніби повертається у дитячий вік та втрачає багато функцій — не може самостійно їсти, одягатися, ходити до вбиральні тощо.

Тривалий удар високим струмом 460 В (що вдвічі сильніше, аніж удар струмом від розетки) викликає судомний напад, непритомність, скорочення м’язів, втрату контролю над сечовим міхуром та кишківником. У пацієнта може статися зупинка дихання. 

Сильний удар струмом у головний мозок людини призводить до неврологічних порушень, втрати пам’яті та зниження розумових здібностей. Усе це скорочує життя та прискорює смерть.

Вперше ідея лікувати електрошоком виникла у 1930-х роках та поширилася протягом наступних двох десятиліть. Зокрема, у межах каральної терапії електросудинну терапії застосовували як покарання.

Звʼязкова ОУН Ганна Іваницька пригадує свій перший допит у НКВД у жовтні 1945-го року, після якого її скерували на психіатричну експертизу через відмову співпрацювати. Окрім інших тортур, до неї застосовували електросудинну терапію. 

«Ведуть мене на тапчан, вставляють у рот таку гуму, до тіла — контакти. Я нічого не чула, мені включали електрошок, і я непритомніла. Після цього сорочка була завжди мокрою»,розповідає жінка.

Допити продовжувалися у перервах між сеансами терапії. У психіатричній лікарні життя теж було не солодке — лікарі та санітари знущалися з пацієнтів. Одного разу Ганна не витримала:

«Я взяла її (лікарку — прим. ред.) між два ліжка, а в душі собі говорю: «За Катрусю! За Ганнусю!». Я так била, що порвала на ній всю сорочку. Я вилила все зло на ній за тих дівчат. І тоді я впала і вперше заплакала. Всі злетілися: “Анічка нарешті збожеволіла”».

Фізичні покарання

Фізичні покарання, знущання, зґвалтування та побої — на жаль, звична справа у радянських лікарнях. Нелюдське ставлення подекуди переносилося важче, аніж тортури препаратами.

У Казанській спецлікарні пацієнтів прив’язували до ліжок на кілька днів та позбавляли елементарної гігієни. Також там бормашиною свердлили здорові зуби, як розповідає Валерія Новодворська:

«Прив’язують до крісла, свердлять здоровий зуб, поки свердло не доходить до щелепи. Потім зуб пломбують, аби не залишати слідів. Полюбляють видаляти невбитий нерв — цим займається професійний дантист у стоматологічному кабінеті. “Санація порожнини рота”».

Так званий метод стінотерапії був найпростішим: людей просто надовго ізолювали в закритому просторі. Психіатри навіть не приховували того й стверджували: «Ми лікуємо вас стінами».

«Укрутка» — ще один спосіб без застосування грубої фізичної сили завдати людині страждань. Йосип Бродський згадує

«Уявіть собі: ви лежите, читаєте — я не знаю, Луї Бусенара — і раптом заходять два медбрата, виймають вас зі станка, загортають у простирадла і починають топити у ванній. Потім виймають звідти, але простирадла не розгортають. Вони починають зсихатися на вашому тілі. Це називається “укрутка”».

Леонід Плющ розповідав у своїх спогадах, що після кожного курсу «лікування» його запрошували на «оздоровчі бесіди», де уточнювали, чи змінилися його погляди та чи не готовий він часом зректися своїх переконань. Хоч деякі дисиденти не витримували тиску та тортур, багато хто виходив з психічних лікарень і та не відмовлявся від своїх цінностей. 

 

Політична і правова реабілітація 

Сама система каральної психіатрії була знищена в СРСР тільки 1988 року, коли у відання МОЗ СРСР були передані 16 психіатричних лікарень спеціального типу МВС СРСР, а п’ять з них — були зовсім ліквідовані. 

З Кримінального кодексу РРФСР вилучили статті 70 і 190, відповідно до яких антирадянська пропаганда і наклеп на радянський лад розглядалися як соціально небезпечна діяльність. Крім того, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 січня 1988 було прийнято «Положення про умови і порядок надання психіатричної допомоги».

Згідно з даними, опублікованими Міжнародним товариством прав людини, у Радянському Союзі жертвами використання психіатрії в політичних цілях стали близько двох мільйонів людей. 

З 1988 року їх почали поступово виписувати з лікарень і знімати з обліку в психоневрологічних диспансерах. Питання про притягнення до відповідальності осіб, які відігравали безпосередню роль у зловживанні психіатрією в СРСР, були проігноровані. Багато жертв «політичної психіатрії» залишилися або пішли з життя нереабілітованими.

Випадки політичної та правової реабілітації жертв примусового лікування стали можливими лише після початку «перебудови», проведення лібералізації в СРСР та засудження практики каральної психіатрії. 

Політична реабілітація означає поновлення доброго імені та репутації безпідставно звинуваченої людини, а правова — передбачає ще й відшкодування завданих їй матеріальних і моральних збитків. Тобто фактично усі пацієнти радянських жовтих будинків були політично реабілітовані на межі 1980-1990-х років. Однак юридичної реабілітації досягли лише одиниці. 

Зокрема, письменника та правозахисника Михайла Кукобаку реабілітував Верховний суд Білоруської РСР у січні 1991 року. Чоловік відкрито висловив протест проти введення радянських військ до Чехословаччини. Коли його викликали у серпні 1968 року до київського військкомату, заявив: «Якщо надумаєте послати в Чехословаччину, поверну автомат проти вас, проти окупантів, і стану на бік народу».

На захист письменника Анатолія Кузнєцова, автора роману «Бабин яр», 1969 року Кукобака написав лист британському письменнику Айвору Монтегрю. Після цього був заарештований КДБ. Кукобака відмовився з ним співпрацювати, і його відправили до Інституту Сербського. 

Чоловіка визнали «неосудним» та помістили до психіатричної лікарні на примусове лікування. Однією зі статей, яку інкримінували Кукобаці, була «завідомо неправдиве інакодумство, що ганьбить радянський державний і суспільний лад». Загалом у буцегарнях та лікарнях Кукобака провів 17 років. Остаточно його звільнили 2 грудня 1988 року. 

Проте ряд дисидентів, яких утримували в психіатричних лікарнях, добивалися медичної реабілітації — тобто проведення нових експертиз, які визнавали їх цілком здоровими. Однією з найрезонансніших була справа генерал-майора Петра Григоренка — учасника Другої Світової війни та боїв на річці Халкін-Гол.

Вихідець з селянської родини, він дослужився до посади начальника кафедри Військової Академії ім. М. Фрунзе. 1961 року Григоренко виступив з критикою культу особи Микити Хрущова, за що його звільняють з Академії та переводять працювати на Далекий Схід. 

Однак Григоренко не припиняє критикувати радянський режим. Його арештовують, а після відмови співпрацювати з КДБ — відправляють на експертизу до Інституту Сербського. Бесіди з ним проводить психіатриня Маргарита Тальце, котру Григоренко пізніше згадуватиме в мемуарах:

«Вона не просто не розуміла, вона була не в змозі осягнути значення моральних цінностей. Я годинами їй доводив, що неможливо користуватися достатками життя, якщо довкола тебе бідують люди. Вона десятки разів перепитувала: “А вам-то що? Вам при вашій платні та ваших закритих магазинах чого не вистачало?” Всі мої відповіді вона розцінювала як судження ненормальної людини».

Лікарі «діагностували» в нього параноїдальний розвиток особистості, і з 1964 по 1965 роки Григоренко перебував у Ленінградській спецлікарні, що поєднувала у собі всі жахи психіатричної лікарні та в’язниці. 

Після звільнення Григоренко і далі критикує режим, долучається до правозахисного руху, бере участь у самвидаві, виступає за реабілітацію та захист кримських татар. Однією з праць, написаних у цей період, була «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», де Григоренко жорстко розкритикував радянську каральну психіатрію.

У травні 1969 року його знову заарештували. Спочатку комісія лікарів, яку очолював професор Федір Детенгоф, визнала Григоренка здоровим, однак того відправили до Москви, і вже нова комісія на чолі з професором Данилом Лунцом «діагностувала» параноїдальний розлад. З 1970 по 1973 чоловік перебував у спецлікарні міста Черняховськ (Калінінградська область), а згодом до травня 1974 року — у П’ятій московській психіатричній лікарні (с. Троїцьке):

«Протягом перших двох місяців мене утримували в шестиметровій камері разом з хворим із мареннями, що скоїв тяжке вбивство. Не дуже приємно бачити цілий день обличчя божевільного, який або нерухомо сидить з байдужим виглядом, або починає говорити без упину.

А ще не менш приємно прокинутися від божевільного погляду та побачити цього навіженого, що стоїть над тобою в такій позі, ніби готовий накинутися. Його прибрали від мене лише після того, як о другій ночі мені довелося силоміць відірвати його від себе та відштовхнути на ліжко.

До речі, я нікого не кликав на допомогу, але двері в камеру одразу ж відкрили і його забрали геть. Отже, спостерігали за всією боротьбою — хотіли, щоб я налякався».

У самвидаві 1971 року опублікували незалежну експертизу, яка спростовувала офіційний діагноз. А 1974 року Григоренка під тиском міжнародної спільноти випустили з лікарні. Пізніше він став одним з учасників Московської Гельсінської групи. 

1977 року Григоренка випускають до США для лікування, проте згодом позбавляють радянського громадянства. У США чоловік звернувся з письмовою заявою до керівництва Американської психіатричної асоціації, в якій просив оглянути його психічний стан. Авторитетні лікарі не виявили у Григоренка жодних ознак психічних розладів. 

Ці висновки були підтверджені дослідженнями біометричної лабораторії Інституту психіатрії штату Нью-Йорк, котрі проводилися паралельно на матеріалі всіх бесід з генералом, записаних на відеомагнітофон. Фрагмент відеозапису бесід американських психіатрів з Петром Григоренком можна переглянути тут

Нова експертиза комісії радянських та російських психіатрів у 1991-1992 рр. (уже після смерті Григоренка) визнала чоловіка цілком здоровим. Щодо решти реабілітованих, як правило їм повертали радянське громадянство та нагороджували орденами.

 

Каральна психіатрія сьогодні

З початком політики «перебудови» починається згортання каральної психіатрії. Попри те, що, здавалося б, такі методи є антигуманним пережитком радянської системи, повністю спадок каральної психіатрії досі не викорінено. 

Інститут Сербського 1992 року перейменували у Державний науковий центр соціальної і судової психіатрії імені В.П.Сербського (ДНЦССП). Проте діяльність цієї установи досі критикують незалежні психіатри і правозахисники, насамперед за небажання засудити каральну психіатрію радянського періоду.  

Її методи живі навіть після розпаду СРСР. Наприклад, у березні 1998 року влада Калмикії помістила керівника гуманітарної організації «Від серця до серця» Лідію Дорджиєву до психіатричної лікарні після того, як вона очолила голодування інвалідів та багатодітних матерів, котрі протестували проти затримки виплат державної допомоги. Лікарі визнали її здоровою, за тиждень — виписали, а згодом вона отримала притулок за кордоном.

Кримськотатарського політичного діяча Ільмі Умерова, який виступив проти анексії Криму та так званого російського референдуму, 2015 року засудили до двох років колонії-поселення за звинуваченням у «публічному заклику до порушення територіальної цілісності РФ». У серпні 2016-го чоловіка відправили на примусову психіатричну експертизу, адже стаття, яку інкримінували Умерову, такого кроку не передбачала. 

«Ти перебуваєш у відділенні психіатричної клініки закритого типу з санвузлом у жахливому стані. Ти постійно контактуєш зі справжніми психічнохворими, які довгий час, роками, перебувають у цьому відділенні. Це метод впливу на нормальну людину. 

Три тижні провести в таких умовах — це така екзекуція, яку можна назвати одним великим катуванням. І треба мати достатньо велику силу волі, щоб це спокійно перенести. До того ж, я відмовився від їжі в клініці, їв тільки те, що мені приносили з дому, і не приймав жодних медичних препаратів з рук персоналу».

Умеров перебував у відділенні закритого типу. Пересуватися можна було пересуватися тільки у ньому, а на територію лікарні виходити було заборонено. 

«Найважче з побутових умов було сходити в туалет. Туалет цього, так званого, дев’ятого відділення психіатричної клініки хворі перетворили на клуб. Вони заходять туди поспілкуватися, покурити, чай попити, а місце, де випорожняються, не закрите, і виходить, як на сцені сидиш. Перші п’ять днів я не міг сходити в туалет, потім поскаржився адміністрації, і мені дозволили користуватися службовою вбиральнею».

За три тижні чоловіка відпустили, не виявивши психічних порушень.

Фейковий діагноз «млява шизофренія», який не існує в жодних міжнародних протоколах, досі користується попитом в Російській Федерації. Для того, аби побачити, наскільки всерйоз сприймають мляву шизофренію, нам довелося пошукати історії людей з таким діагнозом у російському медійному просторі. 

Таких історій багато (зокрема, ця), і зрозуміло одне: після падіння СРСР радянські звички не зникли, а лиш вкоренилися в психіатричній практиці. У вегето-судинної дистонії та так званої млявої шизофренії є спільне: обидва діагнози сьогодні ставлять пацієнту, якщо не можуть пояснити його стан. А нейролептики галоперидол і трифлуоперазин, якими кололи Плюща, і досі входить до переліку «життєво необхідних та важливих ліків» у Росії.

Деякі психіатричні лікарні у своєму побуті не відійшли далеко від радянських стандартів. Перебування в душних палатах, походи до вбиральні за вказівками персоналу, заборона дзвінків рідних — усе те, що суперечить міжнародним стандартам концепції охорони психічного здоров’я. І від цього доведеться оговтуватися ще довго.

Цей випуск вперше був опублікований на сайті Patriot Defence 
20 лютого 2020 року за цим посиланням.

Варто прочитати

1. Linda Andre. «Doctors of Deception: What They Don't Want You to Know about Shock Treatment»
2. Петро Григоренко. «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», «У підпіллі можна зустріти тільки щурів»
3. Кеннет Елтон Кізі. «Над зозулиним гніздом»
4. Сильвія Плат. «Під скляним ковпаком»
5. Василь Рубан. «На протилежному боці від добра»
6. Мішель Фуко. «Історія божевілля в класичну епоху», «Наглядати і карати»

P.S. Дякуємо неповторним QRF за допомогу у підготовці матеріалу!

Вгору

Читати більше: