Пошук

Культуротранспортна система

19 Травень 2020

Культура - це окрема галузь економіки. Вона дозволяє залучати величезні інвестиції, створювати нові робочі місця, поповнювати державну скарбницю. Окрім цього це потужний інструмент захисту країни від зовнішньої агресії та просування власних інтересів.

Економлячи на власній культурі, одного дня її можна втратити.

Культуротранспортна система | ARC.UA

Коментар: Станіслав Грещишин

“Газова війна” — термін, який відомий більшості українців.

Моє покоління з дитинства кожної осені і зими стабільно ставали свідками розмов батьків про тарифи та ціни на газ, відключення електроенергії й страшних розмов про те, як хтось хоче нас “заморозити”.

По суті, йдеться про систему труб, яка проходить територією України, і контролюється українським урядом, через яку Росія постачає газ і нафту Україні та Європі.

Газ і нафта — це сировина, прибутками від якої РФ наповнює свій бюджет, що дає змогу триматися режиму Путіна і втілювати свої геополітичні стратегії як, наприклад, анексія Криму та окупація Донбасу. Газ і нафта дозволяє українській економіці жити, домівкам опалюватись, а політикам постійно влаштовувати популістичні війни навколо тарифів.

Тому питання контролю над трубою і цін на сировину є дуже важливою складовою національної безпеки. Але...

“Культурна війна” — термін, який невідомий більшості українців.

Йдеться про систему телеканалів, сайтів, блогів та спікерів (труби), які працюють в Україні чи на українську аудиторію, у тому числі і контролюються (прямо, опосередковано, або частково) олігархами, російськими спецслужбами або недобросовісними людьми, які готові поширювати будь-що за гроші.

Цими інструментами українцям постачають різний контент.

Точніше, це сировина, яка дозволяє впливати на думки та навіть дії людей, які дозволяють олігархам зберігати вплив на всі сфери життя українців і захищати власні інтереси, російським спецслужбам вести гібридну війну проти України, недобросовісним людям заробляти на поширенні брехні, бруду та маніпуляцій різного формату.

Контент, його виробництво та поширення — це окрема економіка, яка так само як газо- чи нафтовидобування залучає на роботу сотні тисяч людей, створює заробітну платню, податки. Культурний контент при цьому теж можна експортувати, і Україна вже дуже довго є ринком збуту цієї сировини для багатьох країн, включно з Росією.

Наші телеканали, радіо та книгарні звикли до російського продукту на своїх ефірах та полицях. При цьому власні “родовища” культурної сировини активно не розвиваються, а найменші спроби залучити державну підтримку до цього процесу потужно атакуються всіма вищеперерахованими користувачами статусу-кво.

Ключовою тезою для атаки зазвичай є наратив про те, що культуру “не намажеш на хліб”. Мовляв, гроші треба витрачати на важливіші речі: пенсії, пільги, “розвиток економіки”. Хоча ця пропагандистська теза ефективно працює з українцями, це не робить її правдою.

Правдою є те, що інвестиції в культуру живлять розвиток економіки.

Наприклад, у 1994 році президенту Південної Кореї Кім Йон Саму надали звіт, в якому пропонувалось визначити пріоритетом для уряду розвиток і підтримку сфери культури, використавши для порівняння голлівудський блокбастер “Парк Юрського періоду”, сукупний дохід від якого дорівнював сумі від продажу 1,5 мільйона автівок “Hyundai”.

Порівняння кінострічки до автівок, які вважались національною гордістю корейців, стало потужним аргументом для того, щоб переконати сприймати культуру як повноцінну індустрію.[1]

Корейці зробили відповідні висновки та почали активно інвестувати у розвиток та експорт власного культурного креативного контенту. У корейських університетах було відкрито 300 кафедр “of cultural technology” (культурної технології) з метою адаптації власної поп-культури для експорту. З перших кроків зусилля були направлені на те, щоб культура Південної Кореї стала міжнародним продуктом.

Сьогодні K-Pop та K-Drama разом з комп’ютерними іграми приносять мільярди доларів корейській економіці, підвищують репутацію Кореї по всьому світу та сприяють підвищенню продажів інших корейських товарів, розвитку туризму, поширенню вивчення корейської мови і дають ще багато непрямих позитивних ефектів.

Для прикладу, подивіться яких брендів у вас вдома холодильник та телевізор.[2]

Ми звикли чути про сферу культури як щось збиткове по замовчуванню. Як щось, що не має жодного відношення до добробуту та безпеки громадян. Це чому кожного разу, коли уряду треба скоротити видатки, починають з культури. Власне, і при плануванні бюджетів про цю сферу також думають в останню чергу.

З іншого боку, коли політики хочуть впливати на виборців перед виборами, ми бачимо фестивалі, концерти та гастролі по всій країні.

Коли йдеться про газову чи нафтову трубу, для значної частини суспільства зрозуміло чому це є важливою сферою і елементом національної безпеки. Але такий же підхід повинен бути застосований до засобів поширення іншої “сировини” — культурного контенту.

Культурна і креативні сфери — це робочі місця. Робочі місця — це заробітні плати і податки. Податки, які повертаються до усіх громадян охороною здоров’я, освітою, армією та державним сервісом. Культура це (не) м’яка сила, яка дозволяє вести промоцію України там, де цього не можуть робити офіційні посольства, або там, де вони вже зробили це без успіху.

І ми, насправді, глибинно дуже добре відчуваємо цю силу. Більшість батьків в Україні скоріше відмовлять собі в оновленому гардеробі, ніж сину чи доньці у заняттях з гри на фортепіано.

Фінансування розвитку українського контенту, українських історій та українського культурного ринку — це інвестиція, а не витрати. Люди, які стверджують протилежне, очевидно, вузько бачать роль культури, або свідомо працюють на збереження для України статусу ринку збуту.

Як і у випадку з газом та нафтою, є альтернативні джерела сировини та необхідність диверсифікації джерел отримання необхідних ресурсів. Це робить всю систему здоровішою, конкурентнішою та якіснішою.

За останні 6 років Україна мала декілька дуже гучних перемог у “газових війнах” з РФ. Але все почалось з усвідомлення ваги поведінки як суб’єкта, а не об’єкта. З питаннями культури усе дуже схоже.

При цьому важливо пам’ятати, що український (за змістом і за цінностями) культурний контент, — це невід’ємний елемент протидії будь-якій агресії. Можна виграти битву за місто чи район, але програти війну за мільйони душ і сердець, просто ніколи не з’явившись на культурне поле бою, або віддавши його людям, які “грою на роялі” завойовують політичні дивіденди величезних масштабів.

Якщо не підтримувати власну культуру — нас годуватимуть чужою.

Посилання:

[1] https://web.archive.org/web/20120417033941/http://www.ari.nus.edu.sg/docs/wps/wps11_158.pdf
[2] https://martinroll.com/resources/articles/asia/korean-wave-hallyu-the-rise-of-koreas-cultural-economy-pop-culture/

Вгору

Читати більше: